Тема 1. Україна на початку ХХ ст.

Урок 3. Проблеми становлення та консолідації української нації

План

1. Проблеми становлення та консолідації української нації.

2. Процес політизації українського суспільства та визвольного руху.

А) Українські й загальноросійські політичні партії.

 

Нація – історична спільнота людей, що утворюється у процесі формування спільності території, економічних зв'язків, літературної мови, етнічних особливостей культури та характеру, з певною психологією і самосвідомістю.

З 80-х років XIX ст. формується сучасна («модерна») українська нація.

Усупереч асиміляційним процесам частка українців у 1897-1900 рр. становила 79,6 %. Це стало можливим завдяки високому природному приросту, який компенсував відхід українців в інші регіони Російської держави й збільшення чисельності національних меншин. Українці становили: у Криму – 11,6 %; у Бессарабії – 34,6 %; у Полтавській губернії – 98 %; у Харківській – 80,6 % усіх мешканців.

Незважаючи на індустріалізацію економіки, сільське населення значно переважало міське. На початку XX ст. в українських губерніях Росії воно становило 84 %, на західноукраїнських землях – 95,5% усіх жителів. Селянство зберігало основні національні риси в мові, побуті, культурі та національній свідомості.

Українській інтелігенції належить історична заслуга у підновленні національної самосвідомості народу. Національний рух постає як свідомий рух, спрямований на забезпечення умов вільного розвитку реалізацію національної ідеї.

Українці як «історична нація» усвідомлюють свої економічні, культурні й політичні інтереси, стають рушійною силою створення національної держави. Національний рух розвивався у напрямку розширення своєї соціальної бази, міцніло розуміння необхідності єднання всіх суспільних верств для здобуття державності.

Національний рух починає усвідомлювати, що українська політична нація має творитися не лише українцями, а й національними меншинами, які проживають в Україні.

Становлення нації залежить від рівня національної свідомості.

Досвід українського національного відродження початку XX ст. мав важливе значення для подальшої боротьби за українську державність. Стало очевидним, що українська нація може розвиватися навіть за складних умов, що ніякі перепони не могли завадити цьому.

Національна свідомість – усвідомлення людиною своєї національної належності.

 

1. Процес політизації українського суспільства та визвольного руху

На початку XX ст. активізувався національно-визвольний рух в Україні.

Поширеними були самостійницька й автономістська течії в національному русі.

Центром національного руху стала Східна Галичина, де не існувало заборон на українські видання. Зі Східної Галичини українські видання нелегально розповсюджували по всій Україні.

Найактивнішою частиною національного руху стала інтелігенція, а серед неї - демократичне студентство. Політичне безправ'я народу, позбавлення вищих навчальних закладів автономії, встановлений у них поліцейський режим викликали невдоволення найвідомішої його частини, яке виливалося у мітинги, страйки, демонстрації.

У 1904 р. українська громадськість починає кампанію за скасування законів 1863 і 1876 років про українську мову. Велику пропагандистську, просвітницьку роботу проводили громади. Але національний рух розпочав уже ставити політичні завдання. Український рух вийшов за межі переважно культурно-освітнього і набув політичного спрямування.

Виникають політичні партії, які розпочали широку агітаційно-пропагандистську роботу в усіх верствах суспільства. Таким чином, з виникненням політичних партій національна ідея проникає в народні маси.

Була абсолютна перевага в українському русі національно-соціалістичних сил і прихильників широкої політичної автономії України у складі майбутньої демократичної Росії.

М. Міхновський вважав, що гасло здобуття самостійної Української держави не можна знімати з порядку денного.

 

А) Українські й загальноросійські політичні партії

Українські національні політичні партії

Партія – організована група однодумців, які виражають інтереси частини народу і ставлять своєю метою завоювання державної влади або участі у її здійсненні.

1. Революційна українська партія (РУП). Заснована 29 січня 1900 р. в Харкові діячами студентських громад з ініціативи Д. Антоновича, Б. Камінського, М. Русова, Л. Мацієвича, О. Коваленка та інших.

Першим програмним документом цієї партії стала брошура М. Міхновського «Самостійна Україна», в якій проводилася ідея боротьби за єдину Україну: «одна, єдина; нероздільна, вільна, самостійна Україна від Карпат аж по Кавказ». Згодом гасло самостійної України замінено вимогою культурно-національної автономії в межах Російської імперії.

Місцеві осередки РУП були у Харкові, Києві, Полтаві, Чернігові, Лубнах, Прилуках, Катеринославі та інших містах. Рупівці розповсюджували відозви, листівки, прокламації, в яких проповідували в основному мирні форми дій.

Ставили своєю метою об'єднання різних поколінь інтелігенції в боротьбі за національне і соціальне визволення. Проте керівники партії не мали єдиної думки щодо стратегії і тактики діяльності партії і це спричинило її розкол.

2. Українська народна партія (УНП). Заснована 1902 р. Миколою Міхновським, який з невеликою групою націоналістичного напрямку відокремився від РУП.

Партія була невеликою за чисельністю. її програму сформулював М. Міхновський у «десяти заповідях УНП»:

• боротьба за національні права;

•        самостійна демократична республіка;

•        панування української мови, звичаїв, культури.

Основне гасло — «Україна для українців».

Після 1907 р. діяльність УНП занепала. В 1917 р. колишні її члени створили Українську партію соціалістів-федералістів.

3. Український соціал-демократичний союз. «Спілка», яка вийшла у грудні 1904 р. з РУП.

Лідери - М. Маленевський, А. Скоропис-Йолтуховський. Хотіли, щоб партія представляла всіх робітників України незалежно від їх національності.

Згодом вона стала на меншовицькі позиції і приєдналася до російських меншовиків на правах автономної організації.

4. Українська демократична партія (УДП). Заснована у 1904 р. її лідерами були О. Лотоцький, Є. Чикаленко, В. Чеховський.

Виступали за конституційне правління, здобуття національних прав Україні в межах Російської держави. Була близька до російської партії кадетів.

5. Українська радикальна партія (УРП). Створена 1904 р.

Її лідерами стали Б. Грінченко, С. Єфремов, Д. Дорошенко. Була ліберальної орієнтації і виступала за встановлення конституційної монархії та право України на автономію.

6. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП). Утворилась у грудні 1905 р. з частини РУП, які залишилися після виходу з неї «Спілки».

Лідерами стали В. Винниченко, С. Петлюра, М. Порш, Л. Юркевич та ін. УСДРП виступала за автономію України у складі Російської держави, за демократизацію суспільного ладу, конфіскацію великої земельної власності. Вважала можливим об'єднання з РСДРП на федеративних засадах, хоч і не поділяла революційного екстремізму цієї партії.

7. Українська демократично-радикальна партія (УДРП). Виникла у 1905 р. на основі злиття Української демократичної та Української радикальної партій. У 1907 р. перейменована в Українську трудову партію. Виступала за демократичну Україну в складі демократичної Росії, за земельну реформу.

 

Висновок

Щодо перспектив політичного розвитку України українські партії розподілялися на дві групи:

•        за автономію України у федеративній Росії;

•        за самостійність України.

 

Загальноросійські партії, які діяли в Україні

1. Російська соціал-демократична робітнича партія (РСДРП). Створена у 1898 р., у 1903 р. партія розкололася на дві фракції:

•        більшовиків, які пропонували революційний шлях перебудови суспільства.

Вони вважали, що капіталізм – це антагоністичне суспільство, яке потрібно замінити соціалізмом за допомогою революції. Головна революційна сила - пролетаріат, а головне зло - приватна власність. Більшовики мали значний вплив у Донбасі та деяких інших районах. Серйозного впливу на революційно-визвольний рух в Україні більшовики не мали. Лідер більшовиків - В. І. Ленін.

•        меншовиків – виступали за реформістський шлях розвитку.

2. Партія українських і російських соціалістів-революціонерів (есерів). Займалася пропагандистською роботою серед селян, у яких вбачала головну революційну силу. Широко використовували терор проти представників влади. Лідер есерів - В. Чернов, в Україні - Д. Дорошенко.

3. Партії ліберального спрямування

•        Конституційно-демократична партія (кадети). Утворена 1905р. Лідер - П. Мілюков. Виступали за конституційну монархію, свободу культурного розвитку для всіх націй. В Україні її підтримувала в основному інтелігенція

•        «Союз 17 жовтня» («октябристи»). Партія великої і середньої буржуазії, виникла у 1905 р. Виступала за збереження існуючого ладу, за єдину і неподільну Росію. Лідер партії - О. Гучков.

4. «Союз російського народу». Реакційна, чорносотенна організація, була найвпливовішою серед реакційних партій, виступала з шовіністичних позицій, за єдину і неподільну Росію, проти революційного і національного рухів. Її члени брали активну участь у єврейських погромах і вбивствах революціонерів та ліберальних діячів.

На початку XX ст. чорносотенці видавали в Україні 26 тис. газет, один журнал, користувалися урядовою підтримкою та субсидіями.

5. В Україні діяли партії інших національних меншин:

•        Польська соціалістична партія (ПСП);

•        Єврейська партія «Бунд».

“Самостійна Україна” М. Міхновського

Брошуру видано 1900 р. у Львові.

Проблеми взаємовідносин України та Росії вперше в новітній історії розглядалися в ній з позиції державності. Спираючись на тисячолітню традицію української державності, М. Міхновський обґрунтував історичні права України на самостійний розвиток. Заслугою М. Міхновського перед українською державністю є те, що він публічно заявив про законне право українського народу самостійно вирішувати свої проблеми.

• Визначено основну мету - створення політично незалежної самостійної української держави, що є головною умовою, як вважав М. Міхновський, існування нації. «Єдина, неподільна, вільна, самостійна Україна від гір Карпат і до Кавказу», тобто в межах етнічних українських земель разом з Перемишлянщиною та Кубанською Чорноморією.
• В емоційній формі охарактеризовано утиски українського народу в царській Росії.
• Найближча вимога на шляху до цього - «повернення нам прав, визначених Переяславською конституцією 1654 р. з розширенням її впливу на цілу територію українського народу в Росії».
• Зазначено, що існує боротьба між нацією пограбованою, пригнобленою й нацією-гнобителем.

•        Вказано на головного лідера національного руху – інтелігенцію, яка служить своєму народові. « ... українська інтелігенція стає до боротьби за свій народ, до боротьби кривавої і нещадної».

•        Закликає до боротьби «кривавої і безпощадної» за свої права. «Ми візьмемо силою те, що нам належить по праву, але віднято у нас теж силою».

•        Проголошено гасло «Україна для українців».

•        Конкретизовано основні принципи боротьби: «Усі, хто на цілій Україні не за нас, ті проти нас», «поборемо або вмремо».

•        Потрібно боротися «доки хоч один ворог-чужинець лишиться на нашій території».

У 1902 р. засновано Українську народну партію М. Міхновським, М. і С. Шеметами, О. і С. Макаренками та іншими. Політичну орієнтацію партії викладено М. Міхновським у так званих «Десяти заповідях». Основним гаслом було «Україна для українців», що відштовхувало від поглядів М. Міхновського інші національності українського суспільства. УНП – єдина партія в Наддніпрянській Україні, яка послідовно обстоювала ідею державної самостійності України.

 

“Десять заповідей” - програмний документ УНП

1. Одна, єдина, неподільна, самостійна вільна Україна.

2. Усі сили, усю працю, усі жертви віддаємо виключно за самостійну Україну.

3. Усі люди - твої брати, але москалі, ляхи й жиди - це вороги нашого народу, поки вони панують над нами і гноблять нас.

4. Україна для українців.

5. Усюди і завжди вживай української мови.

6. Шануй діячів рідного краю, ненавидь його ворогів, зневажай перевертнів-відступників і добре буде цілому твоєму народові і тобі.

7. Не вбивай Україну своєю байдужістю до всенародних інтересів.

8. Не вживай мову окупантів.

9. Допомагай своєму землякові.

10. Не одружуйся з чужинцем через загрозу асиміляції. Треба зазначити, що ці документи М. Міхновського Містять відверто шовіністичні гасла.

Зв'язки західноукраїнських політичних партій із політичними партіями й культурними колами Наддніпрянської України

1. Центром національного руху стала Східна Галичина, де не було заборон на українські видання.

2. Українською мовою друкувалися книжки, газети, журнали, багато з яких нелегально вивозили в Наддніпрянську Україну.

3. Західноукраїнські землі були базою патріотичних сил Наддніпрянщини, осередком їхньої організаційно-політичної діяльності:

•        у Львові надруковано брошуру «Самостійна Україна», написану М. Міхновським;

• 1904 р. у Львові відбувся другий з'їзд РУП;.
• у Чернівцях у 1902 - 1903 рр. виходила газета РУП «Гасло»;
• деякий час тут перебували видатні діячі з Наддніпрянщини (В. Винниченко, Д. Антонович, Д. Донцов, С Петлюра та інші).

 

В’ячеслав Липинський і український консерватизм

В'ячеслав Липинський (1882-1931)

Український політолог, історик, соціолог, публіцист, хоча за національністю поляк, нащадок польської шляхти.

У юні роки отримав прекрасну освіту в найкращих європейських навчальних закладах. Його вважають теоретиком української держави. Змістом життя та найвищою політичною цінністю для В. Липинського було творення української державності. Центральним у його творчості стало поєднання української національної ідеї з державницькою, націотворення - з державотворенням. На його думку, національна ідея лише тоді зможе підняти українців, коли вона буде разом з ідеєю суверенітету українського народу, коли вона кликатиме до повного національного визволення і створення національної держави. І тому боротьбу за державний суверенітет України В. Липинський вважав найголовнішою у своїй політичній програмі.

Любов до своєї землі, до всіх без винятку її мешканців, на думку В. Липинського, й становить сутність патріотизму. Бути патріотом - означає бажати створення державного і політичного співжиття всіх людей, що мешкають в Україні.

Книга В. Липинського «Листи до братів-хліборобів» стала однією з світоглядних основ української провідної верстви. Він вважав, що лише хлібороби здатні створити державу, бо інтелігенція на це неспроможна. Так закладалися підвалини консервативної течії в українській суспільно-політичній думці.

У своїх поглядах дотримувався українського консерватизму, що повинен був стати противагою соціалізмові, який ставить понад усе партії з їх гаслом «Мета виправдовує засоби», і націоналізмові, що висуває гасло «Україна для українців».

В. Липинський розробив вчення про необхідність створення української політичної нації, бо нацією, вважав він, стає лише спільнота, що має державу.

«Ніхто нам не збудує держави, коли ми самі її не збудуємо, і ніхто з нас не зробить нації, коли ми самі нацією не хочемо бути» (В. Липинський). Він вважав, що Україна повинна бути «для всіх, хто проживає на українській землі».

В. Липинський був першим українським істориком і політологом, який чітко пояснив поняття «політична культура нації».

Консерватизм - політично-ідеологічна течія, яка прагне поєднати зміни в суспільстві зі збереженням традиційних, перевірених досвідом минулих цінностей, традицій і форм життя суспільства.

В. Липинський став одним із лідерів Партії хліборобів-демократів і дотримувався думки, що лише сильна диктаторська влада здатна вивести державу з безладдя та анархії. Прийнятною, на його думку, формою правління було гетьманство, а найкращою кандидатурою на роль гетьмана він вважав. П. Скоропадського.

У 1918 - 1919 рр. був послом гетьмана П. Скоропадського, а згодом - Директорії УНР у Відні.

 

Висновок

Зміст історичного та політичного вчення В. Липинського становлять:

•        державницькі погляди;

•        вчення християнства;

•        засади консерватизму.

 

Висновки

1. Більшість українських партій формувалися за національним принципом, а не за соціальним.

2. Лідером формування національних партій була українська інтелігенція.

3. Політичні партії відображали інтереси різних груп населення.

4. Погляди членів партії були різними. Одні виступали за незалежну Україну; другі – за автономію національно-культурну; треті – за автономію національно-територіальну.

5. Українські національні партії були слабкими організаційно, не мали практичного досвіду революційної боротьби.

Спільні риси й відмінності національно-територіальної та національно-культурної автономій

 

Національно-культурна автономія	Національно-територіальна автономія
Спільне Створюються, щоб забезпечити національні потреби національних меншин у різних аспектах
Відмінності
1. Надає права національним меншинам на частині території держави, де ця меншина компактно проживає: • користування й навчання рідною мовою чи вивчення рідної мови в державних навчальних закладах або через національно-культурні товариства; • розвиток національних культурних традицій; •дотримання своїх звичаїв; • використання національної символіки; • сповідування своєї релігії; • задоволення потреб у літературі, мистецтві, засобах масової інформації тощо. 2. Національні меншини не створюють своїх органів влади й управління, а мають право обиратися або призначатися на будь-які посади законодавчої, виконавчої, судової влади та місцевого самоврядування. 3. Адміністративний устрій загальнодержавний	1. Має власну конституцію, до компетенції якої належить організація і діяльність місцевих органів влади, забезпечення громадського порядку. Формується за політико-національним або політико-територіальним принципом. 2. Створюються свої державні органи влади й управління. 3. Забезпечуються політичні права національних меншин

 

Контрольні запитання

1. Характер українського національного руху на початку ХХ ст.:

2. Рік утворення Товариства українських поступовців (ТУП):

3. Прізвище голови ТУП:

4. Вкажіть ім’я політичного діяча, який виступав за відродження української національної еліти:

5. Упізнайте історичну особу за описом: «Політичний діяч, публіцист, літературний критик. Один із засновників (разом з Є.Чикаленком та Б.Грінченком) УРП. Відстоював ідею політичної автономії»: