Тема 2. Україна в роки Першої світової війни. Початок Української революції
Урок 5. І і ІІ Універсали Центральної Ради
План.
1. І Універсал Центральної Ради.
2. Створення Генерального секретаріату – тимчасового революційного уряду України.
3. ІІ Універсали Центральної Ради.
4. Реорганізація Центральної Ради і Генерального секретаріату.
5. Загострення конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом Росії.
1. І Універсал Центральної Ради
(10 червня 1917 р.)
(Текст проголосив В. Винниченко на II Всеукраїнському військовому з'їзді). Універсал було зачитано перед народом на Софійському майдані.
12 (25) червня 1917 р. З промовою про необхідність втілення цього документа вжиття виступив М. Грушевський. Народ вітав це бурхливими оплесками. Охоплений ентузіазмом, натовп підняв М. Грушевського над головами людей і на руках проніс його до будинку Центральної Ради.
Причини прийняття І Універсалу
• Вимоги мітингів, рекомендації з'їздів про надання Україні автономії.
• Невизнання Тимчасовим урядом Центральної Ради як виразника волі українського народу і відмова надати Україні автономії під час переговорів делегації Центральної Ради із Тимчасовим урядом у травні 1917 р. (українську делегацію очолювали лідери впливових українських партій – В. Винниченко, М. Ковалевський, С. Єфремов).
• Відкладання Тимчасовим урядом вирішення українського питання до скликання Всеросійських установчих зборів.
• Ініціювання ІІ Військовим з'їздом проголошення автономії України без згоди Тимчасового уряду.
Зміст І Універсалу
1. Проголошено автономію України.
2. Закликав народ до організації нового політичного ладу.
3. Наголошувалося, що склад Центральної Ради буде поповнено представниками інших народів, які живуть в Україні, і це дасть їй змогу стати найвищим органом революційної демократії краю.
4. Комплектування окремих військових частин лише українцями здійснюватиметься під контролем військового міністра і Генерального штабу.
5. Проблему земельної реформи повинні були вирішити Установчі збори.
6. Оголошувалося про запровадження одноразового податку на «рідну справу».
Наслідки проголошення І Універсалу
1. Це був перший крок до здійснення національно-територіальної автономії України.
2. Крок до створення першого українського уряду – Генерального секретаріату.
3. Серед російських політичних сил Універсал викликав негативну реакцію.
Значення
1. І Універсал справив величезне враження на суспільство.
2. Це був акт конституційного значення, яким утверджувалося право українського народу на створення власної держави.
Українські установчі збори – представницька установа, яка мала бути створена громадянами України на основі загального виборчого права для встановлення форми державного правління та прийняття конституції.
Універсал – закон, постанова верховної влади, урядовий документ, урочиста грамота, декларація, маніфест, спрямований на вирішення якихось важливих питань для народу і держави.
2. Створення Генерального секретаріату – тимчасового революційного уряду України. (15 (28) червня 1917 р.)
На чолі уряду – В. Винниченко. Він одночасно був затверджений генеральним секретарем внутрішніх справ.
У першому складі уряду Центральної Ради переважали соціал-демократи.
Соціал-демократи мали п'ять місць, соціалісти-революціонери – два, соціалісти-федералісти – одне, безпартійний – один.
Створено вісім міністерств: генеральний писар — П. Христюк, військових справ — С, Петлюра, земельних справ — Б. Мартос, міжнаціональних справ — С. Єфремов, фінансів — X. Барановський, юстиції — В Садовський, освіти — М. Стешенко, продовольчих справ — М. Стасюк.
Генеральний секретаріат був підзвітний Малій раді (з 41 осіб) – органу, який вирішував поточні й загальні проблеми.
Володимир Винниченко
(1880-1951)
Відомий український громадсько-політичний і держави ний діяч, письменник.
Народився в Херсонській губернії (нині Кіровоградська область) в сім'ї селянина. Навчався в гімназії, на юридичному факультеті Київського університету, звідки виключений за «мазепинські» погляди і революційну діяльність,) був одним із організаторів РУП, потім — УСДРП. Активний учасник Української революції.
Після Лютневої революції в Росії В. Винниченко вийшов із підпілля, разом з М. Грушевським приїхав до Києва, щоб бути в центрі українських подій, та заходився створювати «Робітничу газету» - центральний друкований орган УСДРП. Він, як лідер цієї впливової партії, очолив перший уряд Української Народної Республіки - Генеральний секретаріат Центральної Ради — та був призначений генеральним секретарем внутрішніх справ.
Володимир Винниченко — людина великого творчого потенціалу, був автором багатьох декларацій і двох останніх універсалів Центральної Ради. У цих документах він намагався закласти міцні підвалини незалежності України у федеративному устрої майбутньої демократичної Росії. А втім поїздка до Петрограда у травні 1917 р. змусила його усвідомити, що російська демократія закінчується там, де починаються національне питання. Одначе він продовжував пошук компромісів та разом із М. Грушевським узяв участь у київських переговорах із лідерами Тимчасового уряду про визнання автономії України, яке він послідовно підтримував. Він дотримувався тези, що без національного визволення не може бути визволення соціального.
Політична криза в уряді УНР привела до виходу соціал-демократів на чолі з В. Винниченком із Центральної Ради, керівництво якою перебрала Українська партія соціалістів-революціонерів (УПСР). Свої обов'язки прем'єра він склав через три дні після проголошення IV Універсалом самостійності України (12 січня 1918 р.).
18 вересня 1918 р. був обраний головою Українського національного союзу.
У ніч проти 14 листопада 1918 р. було створено Директорію УНР на чолі з В. Винниченком. Очолив антигетьманське повстання, внаслідок якого Директорія УНР доступилася до влади.
Листопад 1918 р. – лютий 1919 р. – голова Директорії УНР.
Коли розпочалася інтервенція на південь України, В. Винниченко виступив проти зближення з командуванням англо-французьких військ. Він почав проводити прорадянську політику, сподіваючись, що радянська Росія визнає УНР. Цього, зрозуміло, не сталося, і Директорія вдалася до пошуку союзу з англо-французькими військами. Французьке командування відмовилося від переговорів з УНР за ліві погляди В. Винниченка. Відтак В. Винниченко пішов у відставку, а Директорію очолив С. Петлюра.
Останні роки життя В. Винниченка
У 1919 р. В. Винниченко вирушив як член ЦК УСДРП на міжнародну соціалістичну конференцію і залишився з Австрії.
14 вересня 1919 р. він вийшов з УСДРП і створив у Відні закордонну групу Української комуністичної партії (УКП). У 1919-1920 рр. написав тритомник «Відродження нації», якому всебічно проаналізував події в Україні 1917-1919 рр.
24 травня 1920 р. він (за дозволом В. І. Леніна) разом із дружиною повернувся до радянської Росії, але, ознайомившись із національною політикою більшовиків і невдоволений нею, 23 вересня 1920 р. В. Винниченко назавжди залишив Україну.
У 20-х роках XX ст. жив на півдні Франції, займався письменництвом і публіцистикою. Написав спогади «Революція в небезпеці». Писав п'єси («Брехня» тощо), романи («Заповіт батьків», «Записки кирпатого Мефістофеля», «Поклади золота»), роман про події в Україні 1918-1919 рр. «На той; бік» (1923 р.), фантастичні романи («Сонячна машина», «Нова заповідь»), збірку оповідань «Намисто» та інші.
В. Винниченко у період «українізації» стає одним із найпопулярніших письменників в Україні. У 1924 - 1928 рр. вийшло перше зібрання його творів у 23 томах, а в 1930-1932 рр. – друге, 28-томне.
Репресії та насильницька колективізація в Україні змусили письменника знову вийти на політичну сцену. У вересні 1933 р. він написав відкритого листа до політбюро ЦК КП(б)У, в якому звинуватив Й. Сталіна та його ставленика в Україні. У відповідь листопадовий (1933 р.) пленум ЦК КП(б)У назвав В. Винниченка «старим вовком української контрреволюції», заборонив видавати його твори, а ті, що вже вийшли друком, було вилучено з усіх бібліотек.
Від другої половини 30-х років В. Винниченко відмежувався від усіх емігрантських партій і груп, поринувши в літературну діяльність.
Після Другої світової війни працював над романом «Хмельниччина». Останній роман В. Винниченка «Слово за тобою, Сталіне», завершений 6 березня 1951 р. напередодні смерті письменника, був своєрідним підсумком його роздумів — митця і політика.
3. II Універсал Центральної Ради
16 липня 1917 р.
Причини прийняття II Універсалу
1. Занепокоєння Тимчасового уряду проголошенням автономії України.
2. Прибуття до Києва міністрів Тимчасового уряду (О. Керенського, М. Терещенка, І. Церетелі), щоб порозумітися з Центральною Радою і взяти під свій контроль процеси, що відбувалися в Україні.
Від Центральної Ради у переговорах взяли участь М. Грушевський, В. Винниченко, С. Петлюра.
3. Ведення переговорів з Центральною Радою.
Наслідком переговорів став компроміс обох сторін у вигляді ІІ Універсалу Центральної Ради.
Суть Універсалу
• Тимчасовий уряд зобов'язувався, визнати Генеральний секретаріат «найвищим органом крайового управління в Україні».
• Склад Генерального секретаріату затверджував Тимчасовий уряд.
• Центральна Рада зобов'язувалася самочинно не проголошувати автономії України.
• Остаточне вирішення питання про українську автономію відкладалося до Всеукраїнських Установчих зборів.
• Центральна Рада мала поповнитися представниками національних меншин, що проживали в Україні, зокрема й російськими кадетами, меншовиками та есерами.
• Тимчасовий уряд погодився на українізацію військ, але за умов проведення її під контролем російського командування.
Наслідки II Універсалу
1. ІІ Універсал був поступкою російському Тимчасовому урядові, компромісом, деякою мірою кроком назад порівняно з І Універсалом.
2. Не визначалася територія, на яку поширювалася влада Центральної Ради.
3. Не уточнювалися повноваження Генерального секретаріату, особливо у відносинах з місцевими органами Тимчасового уряду
4. Проголошення самостійності України за тих умов була нереальним.
5. Текст Універсалу викликав серед членів Центральної Ради суперечки і був прийнятий лише двома третинами голосів.
6. У Петрограді виступили проти цього компромісу: четверо міністрів Тимчасового уряду і державний секретар на знак протесту подали у відставку.
7. В Україні відбувся збройний виступ самостійників.
Значення II Універсалу
• II Універсал закріпив компроміс взаємовідносин між Центральною Радою і Тимчасовим урядом на перехідний період до створення автономії України.
• 3 боку Петрограда визнано Центральну Раду і певну автономію України.
II Універсал спричинив нову кризу в Росії
1. На знак протесту проти поступок українцям три міністри-кадети, які не погоджувалися на визнання навіть обмеженої автономії України, вийшли з уряду.
2. Урядова криза започаткувала загальну політичну кризу в Росії, спричинену:
• поразками на фронті;
• погіршенням продовольчого становища;
• загостренням міжпартійної боротьби.
4 (17) липня 1917 р. Під впливом більшовиків у Петрограді відбулася півмільйонна демонстрація трудящих. Уряд доручив керівництву військового округу навести порядок. Викликані з фронту частини розігнали демонстрацію. Під час розгону демонстрації, внаслідок провокаційних обстрілів з боку контрреволюціонерів, десятки демонстрантів загинули, сотні було поранено. Видано розпорядження про арешт лідерів більшовиків. Двовладдя завершилося перемогою Тимчасового уряду і Переходом на нелегальне становище більшовиків. У столиці запроваджено надзвичайний стан. Більшовики взяли курс на підготовку збройного повстання.
3. 7 (20) липня 1917 р. Прем'єр-міністр князь Львов подав у відставку. Уряд очолив О. Корейський. Після тривалих зусиль він порозумівся з кадетами й утворив другий коаліційний уряд, у якому портфелі міністрів розподілилися порівну між соціалістичними та буржуазними партіями.
Збройний виступ самостійників (очолював Микола Міхновський) (4-5 липня 1917 р.)
Причини збройного виступу самостійників
1. Невдоволеність поступками, на які пішла Центральна Рада.
2. ІІ Універсал продемонстрував, що Центральна Рада виявилася не готовою до рішучих дій та розгортання боротьби за повну незалежність України.
3. Відмова самостійників визнати II Універсал.
4. Прагнення встановити свій контроль над Києвом і змусити Центральну Раду проголосити самостійність України.
Самостійники почали готувати збройний виступ українських військових частин, розміщених у Києві, щоб примусити Центральну Раду проголосити самостійність України, їх готувалися підтримати в Одесі, Чернігові, Кременчуці, інших містах України:
Цей план підтримало близько 5 тис. українських вояків, які об'єдналися у 2-й український полк ім. Павла Полуботка.
Самостійники сподівалися на підтримку Центральної Ради, але були невдоволені її нерішучою політикою щодо захисту інтересів українського народу.
У ніч з 4 на 5 (з 17 на 18) липня 1917 р. самостійники без погодження з Центральною Радою виступили проти Тимчасового уряду. Вони захопили у Києві військовий штаб комендатуру, банк і встановили охорону біля державних установ та важливих об'єктів.
Генеральний секретаріат засудив заколотників і направив проти них віддані Центральній Раді війська. Це викликали серед повстанців розгубленість, бо вони не хотіли воювати проти Центральної Ради.
Організаторів збройного виступу було заарештовано, ув'язнили і довгий час тримали під слідством, значну частину відправили на фронт. У далекому закутку Румунської фронту опинився М. Міхновський.
Головні причини тимчасової поразки:
• розкол національного руху;
• небажання його керівників-автономістів поглиблювати революційний процес;
• догідництво щодо російського Тимчасового уряду.
В Україні почали відроджуватися чорносотенні організації, що відкрито виступили проти прагнення українського народу до самовизначення. Стягнуті в Україну військові частини, віддані Тимчасовому уряду, намагалися ізолювати вірні Центральній Раді війська, роззброїти їх.
26 липня 1917р.український полк ім. Б.Хмельницького, дислокований у Києві, вирушив на фронт. Під час від'їзду з Київського вокзалу ешелон з богданівцями розстріляли кулеметним вогнем. У ході інциденту 20 богданівців було вбито, багатьох поранено. Виконавці цієї кривавої розправи – полки донських козаків і кірасирів, що їх напередодні було введено до Києва. Очевидці писали, що обеззброюючи богданівців за допомогою прикладів і нагайок, вони промовляли: «Ми вам покажемо автономію, хохляцькі морди!».
4. Реорганізація Центральної Ради і Генерального секретаріату (після ІІ Універсалу, 15 липня 1917 р.)
Дотримуючись домовленості з Тимчасовим урядом:
1. Центральна Рада поповнила свій склад представниками національних меншин (30 %), що мешкали в Україні, і налічувала 882 особи.
2. У Малій раді до 40 українців приєдналося 18 осіб інших національностей.
3. Генеральний секретаріат поповнився п'ятьма особами (два росіянини, два євреї, один поляк).
4. До Центральної Ради формально ввійшли:
• представники всіх легальних політичних партій;
• від соціалістичних партій: загальноросійських – 40 осіб, єврейських – 3 5, українських – 20, польських – 15;
• представники від Рад:
Всеукраїнської ради селянських депутатів – 212,
Всеукраїнської ради військових депутатів – 158,
Всеукраїнської ради робітничих депутатів – 100,
Загальноросійських рад робітників і солдатів – 50;
• представники професійних, просвітніх, економічних і національних (молдавських, німецьких, грецьких, білоруських тощо) організацій;
• представники міст і губерній.
Центральна Рада стала національно-територіальним органом
9 (22) серпня 1917 р. Більшовики вступили до Центральної Ради, де утворили свою фракцію, щоб розколоти Центральну Раду зсередини.
Більшовики вийшли зі складу Центральної Ради внаслідок збройного повстання в Петрограді 25 жовтня 1917 р. і створили у Києві Революційний комітет (орган повстання).
Склад Генерального секретаріату
У своєму розширеному складі Центральна Рада заново затвердила призначених раніше генеральних секретарів на чолі з В. Винниченком і запровадила чотири нових секретарства:
шляхів – очолив В. Голубович, український есер. Син священика з Поділля, інженер;
пошти й телеграфу – очолив В. Зарубін, російський есер, викладач Київського університету;
міжнаціональних справ – очолив О. Шульгін, соціаліст-федераліст, син значного українського історика і сам історик, викладач Петербурзького університету;
державного контролю – очолив М. Рафес – представник Бунду (єврейської соціал-демократичної партії), перукар за професією.
У середині липня 1917 р. В. Винниченко, X. Барановський, і М. Рафес (члени Генерального секретаріату) виїхали до Петрограда, щоб узгодити з Тимчасовим урядом повноваження Генерального секретаріату як крайового органу влади. Їм довелося чекати, поки сформується другий склад коаліційного Тимчасового уряду, а відтак почалися переговори.
Найконфліктнішою виявилася проблема території, на яку поширювалася автономія. Українська делегація повернулася до Києва без жодного результату.
Тимчасовий уряд на початку серпня 1917 р. затвердив для генерального секретаріату Тимчасову інструкцію.
Зміни в політичних настроях, економічному та соціальному становищі населення
У країні важке становище, параліч влади, повне безладдя, поширення анархії, грабежі.
Зупинилися заводи, фабрики, шахти, порушувалася робота залізниць, завмирала торгівля. Голод охопив Чернігівщину та інші райони України. Продовольчих запасів було мало. Податків ніхто не платив. Селянство, змучене війною, розорялося. Суд, поліція не діяли. З фронту масово втікали солдати-дезертири.
Центральна Рада допустилася низки помилок
1. Виявилася непослідовною у захисті прав українського народу.
2. Була схильна до компромісів із Тимчасовим урядом (навесні і влітку 1917 р.).
3. Вона фактично не займалася вирішенням соціально-економічних проблем, а зосередила свою увагу на національних питаннях.
4. Нічого не зробила для проведення аграрної реформи, якої від неї дуже чекало українське селянство.
5. Лідери Центральної Ради нічого не робили для створення боєздатної армії, а висували тезу, що революційний народ захистить себе сам.
6. Була недовіра до українізованих військових частин, а тому відкинули пропозицію П. Скоропадського надати в розпорядження Центральної Ради українізований корпус із 40 тис. бійців, які були добре організованими, дисциплінованими.
7. Бракувало досвіду у вирішенні суто практичних проблем:
• збереження правопорядку,
• забезпечення міст продуктами,
• організація роботи залізниць тощо.
8. Багато часу забирали суперечки, особливо між соціал-демократами і соціалістами-революціонерами.
9. Зв'язок з масами обмежувався виступами на мітингах, у містах, а вплив на село, де проживало більшість населення України, був незначним.
10. Утопічним було ставлення Центральної Ради до чиновників. Голова уряду В. Винниченко називав їх «найгіршими і найшкідливішими людьми», але швидко стало зрозуміло, що без армії і чиновників не обійтися.
Визрівала загальна політична криза. Прорахунки Центральної Ради призвели до того, що вона почала втрачати підтримку широких верств українського населення.
На арену політичної боротьби виходять більшовики, які виступають з ідеєю про переростання буржуазно-демократичної революції в соціалістичну.
Гасла більшовиків про загальну рівність і справедливість забезпечують їм підтримку пролетарських мас, особливо в індустріальних центрах, у яких більшовики ведуть потужну агітацію і пропаганду. В Україні посилювалася загальнонаціональна криза:
• прогресує розруха народного господарства;
• загострюються міжнаціональні конфлікти;
• продовжується війна;
• характерне безсилля державної влади;
• влада на місцях стала некерованою.
5. Загострення конфлікту Центральної Ради з Тимчасовим урядом Росії
У липні 1917 р. В. Винниченко разом з генеральними секретарями X. Барановським і М. Рафесом вдруге поїхав до Петрограда. Переговори з Тимчасовим урядом нічого не дали.
На основі II Універсалу Мала рада виробила Статут вищого управління України, який Тимчасовий уряд Росії не затвердив. Статут був прообразом української конституції: визначав функції вищих органів державного управління, межі їхньої компетенції, порядок роботи й взаємовідносин з органами в Петрограді тощо.
Натомість Тимчасовий уряд 4 серпня 1917 р. видав Тимчасову інструкцію для Генерального секретаріату, яка суттєво обмежувала права України:
1. Генеральний секретаріат мав стати органом Тимчасового уряду, а не Центральної Ради.
2. Генеральний секретаріат має бути призначено Тимчасовим урядом на подання Центральної Ради.
3. Центральна Рада позбавлялася законодавчих прав.
4. До складу Генерального секретаріату входило не 14, а лише 9 секретарів, 4 з яких мали бути представниками меншин.
5. Українська територія мала становити лише п'ять губерній (Київська, Волинська, Подільська, Полтавська, частково Чернігівська).
6. З компетенції Центральної Ради вилучалися військові, судові, продовольчі справи, а також пошта, телеграф, суд, шляхи, транспорт.
«Тимчасова інструкція» викликала в Україні тривалі дебати, але Центральна Рада прийняла її, хоча й з окремими застереженнями. Склалася ситуація, за якої Центральна Рада не мала сили, щоб відкрито виступити проти Інструкції, а Тимчасовий уряд був не в змозі реалізувати її положення на практиці.
Висновки
1. Основні положення «Інструкції...» порушували компроміс між Українською Центральною Радою і Тимчасовим урядом.
2. Розходження Центральної Ради з Тимчасовим урядом торкалися лише національного питання і перспектив устрою України. ,
3. Щодо питань економічної, земельної, соціальної політики, то тут розходження були незначними або взагалі їх не існувало.
Заколот Л. Корнілова
(намагання правих сил встановити військову диктатуру)
(25-30 серпня (7-12 вересня) 1917 р.)
Причини заколоту
• загальнонаціональна криза;
• хаос у народному господарстві;
• соціальні і міжнаціональні конфлікти;
• війна;
• безсилля державної влади, її нездатність вирішувати нагальні проблеми.
Усе це створило сприятливі умови для заколоту, який очолив генерал Корнілов.
25 серпня (7 вересня) 1917 р. Новопризначений верховний головнокомандувач генерал Л. Корнілов надіслав до військового міністерства телеграму з вимогою передати йому всю повноту влади.
Події Корніловського заколоту в Україні
Л. Корнілов сподівався на підтримку в Україні, а саме:
• на командувачів Південно-Західного та Румунського фронтів генералів Денікіна і Щербакова;
• на штаби Київського та Одеського військових округів, з якими підтримував тісні зв'язки;
• на перетворення Києва й Одеси на опорні пункти перевороту.
Головнокомандувач Л. Корнілов віддав наказ у Київський та Одеський військові округи з вимогою направити до Петрограда надійні військові частини для здійснення заколоту. |
Командувачам Південно-Західного та Румунського фронтів поставив завдання встановити свій контроль над українськими губерніями.
Центральна Рада запропонувала українським частинам і організаціям не виконувати наказів Корнілова.
З ініціативи Рад робітничих, солдатських депутатів було створено комітети для боротьби із заколотом. Створено Комітет з охорони революції у складі всіх організацій і партій революційної демократії, який придушив заколот. У цьому взяли участь усі українські партії.
Комітети арештували генералів – учасників заколоту:
• 28 серпня 1917 р. в Бердичеві заарештовано командувача Південно-Західного фронту Денікіна, начальника штабу Маркова та багатьох штабних офіцерів;
• у Житомирі солдати заарештували групу генералів та офіцерів;
• у Києві заарештовано начальника штабу округу генерала Оболешева (мав очолити заколот в Україні) і відомого монархіста-чорносотенця Шульгіна.
Загони самооборони і Червоної гвардії не пропускали війська заколотників через територію України до Петрограда.
Донський генерал Каледін не зміг виступити на допомогу Корнілову, бо його війська було зупинено спеціальним військовим загоном, сформованим комітетом для боротьби з заколотом.
Наслідки
- Серпневий заколот військовиків провалився завдяки єдності всіх дій лівих сил.
• Підвищився авторитет більшовиків.
• Сталася «більшовизація Рад». 8 вересня Київська рада робітничих депутатів прийняла більшовицькі резолюції.
• Зросла чисельність червоногвардійців. У жовтні 1917 р. вони вже мали в Україні понад 15 тис. червоногвардійців, з них 3 тис. – в Києві.
• За таких умов В. Ленін висунув гасло «Вся влада Радам» через збройне захоплення влади.
З'їзд народів Росії
(скликаний у Києві 8-15 (21-28) вересня 1917 р.)
Брали участь литовці, естонці, молдавани, білоруси, грузини, євреї, буряти, донські козаки. Роботою з'їзду керував М. Грушевський.
Центральна Рада взяла на себе ініціативу стати координаційним центром для народів, які прагнули до автономії та федеративної перебудови Росії.
Ішлося про шляхи перетворення Російської централізованої держави на федеративний союз демократичних республік.
Прийнято рішення про те, що скликання Всеросійських установчих зборів не повинно перешкоджати скликанню крайових Установчих зборів.
Було утворено громадську організацію – Раду народів із центром у Києві. До неї мали входити по 4 представники кожної національності незалежно від їх чисельності. Головою Ради обрано М. Грушевського.
Значення
• З'їзд фактично підтримав Перший універсал Центральної Ради, в якому проголошувалося право українського народу на скликання Українських установчих зборів.
• Центральна Рада намагалася сприяти національно-визвольному рухові інших народів, не обмежуючись лише вирішенням власне українських питань.
Демократична нарада
(вересень 1917р.)
Скликалася Тимчасовим урядом, щоб стабілізувати внутрішнє становище в Росії та піднести авторитет влади.
Проводилася в Петрограді, на яку були запрошені представники політичних партій, громадських організацій.
Центральна Рада відправила на нараду свою делегацію, що виступила з виробленою платформою (пропозиціями) від її імені.
• Надання всіх земель у розпорядження земельних комітетів, обраних селянами.
• Введення державного контролю за промисловістю і торгівлею.
• Вихід із Першої світової війни, укладення миру.
• Негайне скликання Всеросійських Установчих зборів.
• Визнання права націй на створення незалежної держави.
• Визнання вищою владою в Україні Центральну Раду і Генеральний секретаріат.
Демократична нарада платформу Центральної Ради не схвалила.
Був обраний Предпарламент - дорадчий орган при Тимчасовому уряді.
Відносини між Тимчасовим урядом і Центральною Радою й надалі загострювалися.
3-й Всеукраїнський військовий з'їзд (7 (20) жовтня 1917 р.)
Від імені Центральної Ради з'їзд привітав М. Грушевський, який висловив упевненість у тому, що боротьба народу за національне визволення закінчиться перемогою, тобто створенням власної держави - Української Народної Республіки.
З'їзд вимагав від Центральної Ради:
• повної українізації армії та флоту;
• негайного укладення миру;
• рішучіших дій.
З'їзд висловив підтримку Центральній Раді.
З'їзд прийняв резолюцію про необхідність негайного проголошення України демократичною республікою.
З делегатів з'їзду було сформовано 1-й Український полк охорони революції.
З'їзд вільного козацтва в Чигирині (жовтень 1917р.)
Делегати представляли 60 тис. організованих вільних козаків.
Вільне козацтво визнавало лише владу Центральної Ради.
Було утворено Генеральну раду. Очолив її, ставши почесним отаманом Вільного козацтва, генерал П. Скоропадський.
Контрольні запитання
1. Яка подія відбулася перед початком І селянського з’їзду?
2. Дата утворення Українського військового клубу імені гетьмана П.Полуботка
3. Першою українізованою військовою частиною був:
4. І Універсал УЦР було проголошено:
5. ІІ Універсал Української Центральної Ради проголошував?
6. «Урочистий документ, політичне звернення керівництва держави , яке носило програмний характер – це…»?
7. Яким було ставлення Центральної Ради до створення регулярної армії: позитивне чи негативне? Поясніть свою точку зору?
8. Поясніть причини різної реакції на проголошення І Універсалу з боку Тимчасового уряду і Центральної Ради?