Тема 3. Українська Державність в 1917-1921 рр.

Урок 6. Повстанські рухи, поразка українського визвольного руху

План

1. Повстанський рух.

2. Причини поразки національно-визвольної боротьби українського народу.

 

1. Повстанський рух

Економічна політика більшовиків, політика «воєнного комунізму», рішення III Всеукраїнського з'їзду рад про створення на селі комун, артілей та радгоспів спричинили навесні 1919 р. хвилю стихійних антирадянських виступів.

1. Повстання отамана Зеленого (Д. Терпила). У травні 1919 р. отаман Зелений (Д. Терпило) мав загони чисельністю 12 тис. Вони діяли в районі Обухова, Трипілля, Переяслава і Золотоноші. Його загони належали до військ Директорії та в повному складі перейшли на бік Червоної армії. В. Антонов-Овсієнко – командувач українського фронту – зробив спробу розпорошити зеленців по окремих полках, але вони заявили, що не бажають вливатися в російську Червону армію. Регулярні радянські війська придушили повстання отамана Зеленого.

2. Заколот отамана М. Григор'єва

Цей отаман служив у гетьмана П. Скоропадського, а потім об'єднав під своїм командуванням численні повстанські загони. На початку лютого 1919 p. М. Григор'єв перейшов на бік більшовиків і зумів витіснити війська Антанти з півдня України.

В. Антонов-Овсієнко довірив переформувати загони у бригаду, яку було включено до складу Задніпровської дивізії.

У травні 1919 р. М. Григор'єв дістав наказ іти маршем у Бессарабію, але відмовився виконати його. Він оголосив маніфест «До українського народу» із закликом боротися проти «комун, надзвичайки і комісарів», проти пограбування сіл продзагонами, організовувати ради з представників усіх партій, крім більшовиків. Загін М. Григор'єва мав 29 тис. бійців. 50 гармат, 700 кулеметів. Проти нього кинуто війська під командуванням К. Ворошилова та О. Пархоменка. Біля Кобеляк на Полтавщині було розгромлено основні сили отамана. М. Григор'єв із нечисленними загонами відступив на Херсонщину. У липні 1919р. він спробував приєднатися до махновців, але був страчений за наказом Н. Махна.

3. Виступ Н.Махна

На Катеринославщині в районі Гуляйполя діяли загони під орудою українського селянина і затятого анархіста Н. Махна, які налічували від 35 до 50 тис. душ. Ні сам Н. Махно, ні члени його загонів у доктринах анархізму глибоко не розумілися. Гасло «вільних анархокомун» вони розуміли як свободу індивідуального селянського господарства, демократичне самоврядування місцевих громад та незалежність їх від будь-якого центрального уряду Н. Махно заявив, що визнає радянську владу, і дістав дозвіл самому реформувати свої загони в окрему бригаду

Махновці воювали проти денікінців, а потім – Врангеля.

Більшовики вважали 3-тю бригаду Задніпровської дивізії, якою командував Н. Махно, небезпечною для себе. Вирішено розправитися з нею. У червні 1919 р. було заарештовано членів махновського штабу, махновців оголошено поза законом «як дезертирів і зрадників». Отаман покинув Червону армію і зі своїм відданим загоном, який налічував 800 осіб, подався на Правобережжя, де розгорнув активну боротьбу проти більшовиків.

16 грудня 1920 р. радянські війська розгромили головні сили Н.Махна.

Н. Махно протримався до серпня 1921 p., демонструючи унікальні форми й методи партизанської боротьби, зробивши ставку на кавалерію і славнозвісні тачанки, відволікаючи на себе значні сили - до 60 тис. червоноармійців, численні загони міліції та комнезамівців.

28 серпня 1921 p. Н. Махно з 78 своїми відданими бійцями з боєм перейшов кордон з Румунією.

Наприкінці 1921 р. селянський рух опору було в основному придушено.

Нестор Махно (1888-1934)

Народився 25 жовтня 1888 р. в с. Гуляйполі на Катеринославщині (нині місто, центр Гуляйпільського району Запорізької області). Нестор був п'ятим сином у незаможній селянській родині. Хоча змалку тяжко працював, успішно закінчив місцеву початкову школу. Заповзятий, наполегливий, запальної вдачі, прагнув лідерства серед ровесників.

Під час першої російської революції Н. Махно вступив до групи меншовиків. Згодом став членом анархістської «Спілки бідних хліборобів», яка діяла з вересня 1906 р. по липень 1908 р.

Невдовзі спілку було розгромлено. За розбійницькі напади на багатіїв Одеський військово-окружний суд, що відбувся у березні 1910 р. в Катеринославі, виніс молодому бунтівнику та його товаришам смертний вирок, якого було змінено на довічну каторгу.

Перебування в Бутирській тюрмі в Москві (з 4 липня 1911 р. по 2 березня 1917 р.) підірвало здоров'я Н. Махна. Однак увесь цей час він присвятив самоосвіті, багато читав, спілкувався з відомим анархістом П. Аршиновим і добре засвоїв теорію анархізму.

Після повалення самодержавства повернувся додому і розгорнув у Гуляйполі активну революційну діяльність.  '

Розігнавши поміщиків і колоністів з допомогою новоствореної Чорної гвардії, він у серпні 1917 р. поділив землю між селянами, що високо піднесло його авторитет.

У 1918 р. очолив масове селянське повстання проти австро-німецьких окупантів і режиму гетьмана П. Скоропадського.

Згодом воював проти петлюрівців, Денікіна, неодноразово йшов на союз із більшовиками, а потім воював проти Червоної армії.

Після поразки білогвардійців у Криму радянське командування вирішило розправитися зі своїм колишнім союзником. До бойових дій було залучено понад 60 тис. червоноармійців, численні загони міліції та комнезамівців. Майже рік точилися кровопролитні сутички частин Червоної армії з повстанцями. Н. Махно демонстрував унікальні форми й методи партизанської боротьби. І лише влітку 1921 р. радянські війська змусили Н. Махна залишити територію УРСР.

Перебуваючи спершу в Румунії, а потім у Польщі в таборі військовополонених Н. Махно мріяв продовжити антирадянську боротьбу в Україні.

Наприкінці листопада 1923 р. у Варшаві відбувся суд над Н. Махном, його звільнили. Якийсь час Н. Махно мешкав у провінційному містечку Торунь, згодом перебрався до Німеччини, а потім – до Парижа, де проживала, його дружина з донькою. Тут ним опікувалися анархісти, перетворивши його на своєрідний символ анархізму. «Батько» жив спокійним життям, писав спогади і друкував їх в анархістських виданнях.

Помер 15 липня 1934 р. в одній із лікарень Парижа від наслідків 12 поранень, застарілого туберкульозу та грипу.

На похорон Н. Махна з'їхалися анархісти з усього світу. Він похований на цвинтарі Пер-Лашез, біля стіни Паризьких комунарів.

Його донька виїхала до Німеччини. Кілька разів до неї приїжджала мати. У вересні 1945 р. дружину й доньку Н. Махна заарештували органи НКВС. їх було засуджено відповідно на 8 та 5 років ув'язнення. Після смерті Й. Сталіна звільнені за амністією і до кінця своїх днів жили й працювали у м. Джамбулі (Казахстан).

Погляди Н. Махна

Нестор Іванович Махно - одна з найяскравіших, найколоритніших постатей в Україні періоду революції та громадянської війни. Він був видатним селянським ватажком, який очолював протягом 1917-1921 pp. значні селянські маси півдня України, був виразником їхніх інтересів, талановитим полководцем партизанської війни.

Ідеал суспільного устрою Н. Махна – анархо-комунізм. В умовах громадянської війни, коли кожен новий режим починав свою діяльність із пограбування селянства, у нього формувалася стійка недовіра до будь-якої влади, відтак він узяв під сумнів необхідність існування центральної влади. Н. Махно воював практично з усіма владами та режимами, що існували в той складний та суворий час. Легендарний селянський ватажок, якого в народі шанобливо називали «батьком», щоразу повертав зброю проти тих, хто на даний час становив найбільшу загрозу для селянства. Основні гасла його боротьби - «земля і воля», «за щастя, за волю, за кращу долю». Селянський рух під керівництвом Н. Махна увійшов в історію під назвою «махновщина». Він тричі укладав угоду з радянською владою, і тричі ця угода порушувалася.

Ведучи боротьбу проти військ О. Каледіна, Центральної Ради, П. Скоропадського, С. Петлюри, А. Денікіна, П. Врангеля, М. Григор'єва, австро-німецьких та антантівських інтервентів - то самостійно, то на боці радянської влади - Н. Махно зробив великий внесок у розгром об'єднаних сил зовнішньої та внутрішньої контрреволюції, а отже, у встановлення і зміцнення радянської влади.

Водночас своєю пропагандою, спрямованою проти соціалістичних перетворень, тривалою кровопролитною боротьбою проти Червоної армії він не лише завдавав значної шкоди першій у світі державі диктатури пролетаріату, а й допомагав її численним ворогам.

Він виступав під гаслами «безвладної держави» і «вільних рад».

Падіння радянської влади у 1919 р.

Армія Денікіна перейшла в наступ навесні 1919 р.

У травні - червні 1919 р. вони зайняли Донбас, Харків, на півдні - Миколаїв та Одесу. Воєнно-стратегічна обстановка в Україні змінювалася на користь Денікіна.

3 липня 1919 р. Денікін підписав «Московську директиву» - наказ про наступ на Москву. Головного удару мала завдати Добровольча армія; яка повинна була встановити повний контроль над Україною, а потім захопити Москву.

Спроби зупинити денікінські війська на території України не вдалися.

Падіння радянської влади відбулося наприкінці літа 1919 p., коли денікінці окупували майже всю Україну.

Відновлення більшовицького режиму

Середина жовтня 1919 р. Червона армія, маючи кількісну перевагу над військами Денікіна, перейшла в контрнаступ.

Головний удар більшовицьке керівництво спрямувало на Харків-Донбас-Ростов-на-Дону.

Через деякий час радянські війська перейшли в наступ по всьому фронту.

6 листопада 1919 р. радянські війська зайняли Чернігів, 12 грудня оволоділи Харковом.

16 грудня 1919 р. більшовики увійшли до Києва.

Цього самого дня в Москві було створено надзвичайний орган влади - Всеукраїнський революційний комітет, який у міру звільнення території призначав ревкоми в губернії, повіти, міста.

Наступ Червоної армії здійснювався у кількох напрямках –Правобережна Україна, Донбас і Крим, Катеринослав.

Продовжуючи наступ на Правобережну Україну, Червона армія в районі Вінниці оточила групу військ Денікіна. В той час частина УГА відмовилася воювати за Денікіна і перейшла на бік Радянської влади, а С. Петлюра 5 грудня 1919 р. з кількома міністрами Директорії виїхав до Польщі. Початок січня 1920 р. Червона армія повністю зайняла Донбас.

На початку лютого 1920 р. денікінців було повністю вибито з території України.

Лише Крим усе ще залишався під контролем білогвардійців.

На території України було знову встановлено радянськувладу.

Більшовики втретє повернулися в Україну.

Формальне визнання радянською Росією незалежності УСРР

Перша половина 1919 р. Більшовики розгорнули активний рух за об'єднання радянських республік для збереження влади за умов громадянської війни.

26 січня 1919 р. Раднарком Росії оголосив об'єднання УСРР з РСФРР на засадах соціалістичної федерації. На Україну було поширено дію російських декретів.

1 червня 1919 р. утворився військово-політичний союз радянських республік. Республіки об'єднували: збройні сили, промисловий потенціал, фінанси, транспорт, трудові ресурси.

Фактично всі владні повноваження зосереджувалися у Москві.

Республіки мали тільки формальну незалежність.

29 листопада 1919 р. В резолюції ЦК РКП (б) зазначалося, що Російська Комуністична партія стоїть на позиції визнання самостійності УСРР.

Фактично все робилося, щоб Україна не мала дійсної незалежності.

УСРР разом з іншими радянськими республіками утворювали єдиний простір, жорстко контрольований Москвою.

28 грудня 1920 р. Між РСФРР і УСРР був укладено договір про військовий та господарський союз.

Розгром махновського руху

Восени 1919 р. армія Н. Махна налічувана 103 тис. багнетів, 20 тис. шабель, 1435 кулеметів, 84 гармати, 11 тис. гвинтівок і підвід. Ідейним ядром махновського руху були традиції козацтва загальної рівності та демократизму, на ґрунті яких організаційно створювалися повстанські загони. Наприкінці вересня 1920 p. Н. Махно уклав угоду з більшовиками про спільні дії з розгрому військ Врангеля.

Н. Махно висунув політичні вимоги.

1. Після розгрому Врангеля надати Гуляйпільському району автономію.

2. Дозволити вільно пропагувати анархістські ідеї.

3. Випустити з радянських тюрем анархістів і махновців.

4. Надати повстанцям допомогу боєприпасами і спорядженням.

Радянська сторона погодилася розглянути політичні вимоги Н. Махна після погодження з Москвою. Це було зроблено для того, щоб з допомогою Н. Махна розгромити П. Врангеля.

Наприкінці листопада 1920 р. Раднарком прийняв рішення знищити армію Н. Махна.

20 листопада 1920 р. Командирів Кримської групи махновської армії С. Каретникова і П. Гавриленка викликано до штабу М. Фрунзе у Мелітополь, заарештовано, а потім розстріляно.

27 листопада 1920 р. Частини Червоної Армії оточили армію Н. Махна у Криму в районі Євпаторії. Махновці прорвали оточення і з боями вирвалися з Криму. Вони перетворилися на грізну силу та були невловимими. Проте під Томаківкою махновці зазнали значної поразки, мали величезні втрати.

Втомленість селянства, якому набридло воювати, відміна продрозкладки привели до того, що селяни все менше почали долучатися до боротьби.

Сили Н. Махна танули з кожним днем. Останній його рейд було здійснено у серпні 1921 р.

28 серпня 1921 р. Н. Махно разом з дружиною і 80 соратниками переправився через Дністер і здався румунській владі.

Організована боротьба регулярних українських сил за незалежну Україну закінчилася поразкою

Пам'ять про Н. Махна живе не лише серед українського народу, його знають у світі:

• у 60-ті роки студентство Франції виходило на свої демонстрації, борючись за демократію, з портретами Н. Махна;

• в Центральній Африці (Буркіна-Фасо) один із великих ресторанів носить ім'я Н. Махна;

• його знають і в Латинській Америці;

• на його могилі в Парижі завжди живі квіти.

Наслідки громадянської війни в Україні

1. Розгромом армій Врангеля та Махна громадянська війна в Україні в основному була завершена перемогою радянської армії.

2. Україна знову виявилася розчленованою між своїми сусідами:

•        Румунією (у 1918 р. захопила Буковину);

•        Чехо-Словаччиною (у 1919 р. захопила Закарпаття);

•        Польщею (у 1921 р. захопила Західну Україну);

•        Радянською Росією (у 1921 p., розгромивши армію Н. Махна, остаточно встановила свою владу у Наддніпрянській Україні).

3. В Україні встановлено більшовицький режим і розпочалися соціалістичні перетворення. ,

4. Українському народові не вдалося створити свою державність.

5. Відбувся територіальний розкол українських земель: на її східних теренах було встановлено більшовицьке правління, західні землі окуповано Польщею, Румунією, Чехо-Словаччиною.

6. На багато років Україна знову була приречена на поневолення, пограбування її природних багатств, матеріальних, сировинних і людських ресурсів.

7. За роки громадянської війни влада на всій території України змінювалася понад 100 разів.

8. Громадянська війна привела до загибелі мільйонів людей, до руйнування промисловості і сільського господарства країни.

9. Під час громадянської війни в боях, від терору, голоду, епідемій загинуло близько 8 млн. осіб.

 

2. Причини поразки національно-визвольної боротьби українського народу

Внутрішні чинники

1. Низька національна і політична свідомість народних мас.

2. Українці не змогли зорганізуватися як нація, національна ідея не мала широкої підтримки.

3. Не було єдності між національними силами різної політичної орієнтації (монархістами, республіканцями, прихильниками радянського ладу). Не винайдено тієї мети, яка об'єднала б усі сили, що прагнули української державності.

4. Не було належного розуміння значення своєї державності, українським силам бракувало зрілості й самостійності.

5. Вузька соціальна база революції. Особливо слабкі позиції українська революція мала у містах, де переважало неукраїнське населення, серед якого міцними були позиції більшовиків. Вони мали також вплив на ту частину селян, які повірили обіцянкам більшовиків передати їм землю.

6. Частина селянства та інтелігенції України відмовилася від підтримки будь-якої форми національної української державності, центральної влади взагалі.

7. Відсутність серед політичної еліти чітких настанов щодо державного будівництва, схильність її до соціалістичних експериментів та загравання з федерацією Росії.

8. Слабка роз'яснювальна діяльність серед населення.

9. Негативну роль відіграла міжпартійна і внутрішньопартійна боротьба, особисте суперництво серед керівників УНР, хаос всередині країни.

«Період у побудові української держави - це боротьба постійна своїх зі своїми... Хто ж руйнував любу Україну, як не власні діти...» (І. Левицький).

10. Численні помилки керівників Української держави:

11. Не здійснено глибоких соціально-економічних реформ. Керівники Української революції допускалися прикрих помилок у соціально-економічній сфері, практичних справах.

Зовнішні чинники

Несприятлива для УНР міжнародна обстановка, спрямована на допомогу білогвардійцям та відновлення Польщі:

•        пряме втручання в українські справи радянської Росії;

•        національно-демократичним силам довелося воювати на два фронти: проти російських більшовиків і російських білогвардійців, які стояли на позиціях невизнання самостійності України;

•        не було підтримки демократичних держав Західної Європи;

•        білогвардійських і польських інтервентів підтримувала Антанта.

 

 

Контрольні запитання

1. Коли було прийнято постанову про табори примусових робіт?

2. Коли було підписано мирний договір у Ризі?

3. Одне з важливих положень Варшавської угоди?

4. Де і коли було підписано мирний договір, за яким Польща визнавала існування УСРР; до Польщі входили Холмщина, Підляшшя, Західна Волинь і Західне Полісся, а також залишалася Східна Галичина?

5. Вкажіть, які з положень характеризують політику “воєнного комунізму”?

6. “Система управління, за якої  нижчі за ієрархією органи цілком підпорядковані центру, - це…”?

7. Поясніть, чому В.Винниченко відмовився співпрацювати з урядом радянської України і виїхав на чужину?

8. Поміркуйте, чи можлива була демократія у суворо централізованій партії більшовиків?