Тема 2. Україна в роки Першої світової війни. Початок Української революції


Урок 4. Початок Української революції. Утворення Центральної Ради. Український національний Конгрес


План

1. Початок Української революції.

2. Утворення Центральної Ради .

3. Український національний Конгрес.

 

1. Початок Української революції

Характер революції: національно-демократична, визвольна.

Передумови революції

1. Перша світова війна.

2. Поразка царської армії на фронтах.

3. Загальна соціально-економічна та політична криза, зумовлена Першою світовою війною.

4. Розпад Російської імперії.

5. Лютнева демократична революція в Росії.

6. Крах самодержавства.

Причини революції

1. Входження України до складу Російської та Австро-Угорської імперій і втрата нею своєї самостійності.

2. Важкі соціально-економічні умови більшості населення: низька заробітна плата, тяжка праця, безземелля і малоземелля, злидні, жорстока експлуатація.

3. Переслідування в Російській імперії українського суспільного руху, утиски політичних партій та громадських рухів.

4. Не було власної державності.

Рушійні сили революції: нечисленна національна інтелігенція, багатомільйонне селянство, частково вдягнене в солдатські шинелі.

Завдання революції

Перший етап:

Другий етап:

27 лютого (12 березня) 1917 р. Демократична революція в Петрограді, внаслідок якої повалено самодержавство.

2 (15) березня 1917 р. Російський цар Микола II зрікся престолу

Дві влади

2 (15) березня 1917 р. утворено Тимчасовий уряд.

До складу уряду ввійшли кадети, октябристи,есери, безпартійні.

Єдиним соціалістом був міністр юстиції - О. Керенський. Очолив Тимчасовий уряд князь Львов. Тимчасовий уряд визначив такі свої функції:

• вважав себе правонаступником царського уряду;

• мав намір зберегти за собою контроль над усіма територіями Російської імперії;

• створив представницькі й виконавчі органи місцевої влади;

• мав намір провести низку демократичних     перетворень.

Тимчасовий уряд мав діяти до скликання Установчих зборів, які мали затвердити форму державного ладу і прийняти Конституцію

Рада робітничих і солдатських депутатів (з представників есерів і меншовиків), створена 27 лютого (12 березня) 1917р.

Більшовиків у радах на початку весни 1917 р. було мало. На перехідному етапі, який мав тривати до Установчих зборів, ради зобов'язані були служити гарантом успішного демократичного розвитку, збереження й поглиблення завоювань Лютневої революції.

 

Причини швидкої перемоги Лютневої революції

 

Висновки

1.       Лютнева буржуазно-демократична революція 1917 р. скинула царя Миколу ІІ, проголосила Росію республікою і надала можливість народам творити свою державність.

2. Активно в цьому напрямку працювали Польща, Фінляндія, Литва, Латвія та Естонія і вони домоглися незалежності.

3. Мала такі можливості й Україна.

Наслідки Лютневої революції для України

Події в Україні

В Україні виникають

Органи влади Тимчасового уряду

1. 4 (17) березня 1917 р. у Києві від імені Тимчасового уряду оформився Виконавчий комітет Ради громадських організацій, який проіснував до 4 вересня 1917 р.

2. Губернаторів було усунено, а вищою посадовою особою в губернії став комісар Тимчасового уряду, а у повітах – повітові комісари.

3. На місцях почали створюватися нові органи Тимчасового уряду – громадські ради та їхні виконавчі комітети

4. Тимчасовий уряд в Україні спирався на промисловців, землевласників й урядовців.

Місцеві ради робітничих і солдатських депутатів, які створювалися у великих містах і промислових центрах.

1. Засновниками були в основному загальноросійські соціалістичні партії есерів і соціал-демократів (меншовиків).

2. Ради виникли у Харкові, Києві, Катеринославі, Луганську, Кременчуці, Полтаві тощо.

3. У середині 1917 р. їх налічувалося 252, зокрема в Донбасі - 180

 

 

Центральна Рада – представницький орган українських національно-демократичних сил.

Громадське об'єднання низки політичних, громадських, наукових сил 4 (17) березня 1917 р.

Голова Ради (обраний заочно) – видатний історик і громадський діяч М.С. Грушевський (повернувся до Києва 12 (25) березня 1917 р.).

Політичні настрої населення

У багатьох містах Наддніпрянської України відгуком на російську революцію стали багатотисячні демонстрації під національними синьо-жовтими прапорами. Демонстранти вийшли на вулиці Києва, Одеси, Полтави, Харкова з транспарантами «Автономію Україні», «Вільна Україна у вільній Росії», «Хай живе самостійна Україна» тощо. В Україні наростала національно-демократична революція.

Дві основні політичні течії українського національного руху

1. Радикальна

Її представляла Українська народна партія (УНП) на чолі з М. Міхновським. УНП виступала за створення самостійної Української держави. Самостійники пропонували скликати український парламент і сформувати уряд.

2. Поміркована

Виразником поміркованих виступало Товариство українських поступовців (ТУП). Вони перебували на поміркованих позиціях і прагнули створити автономію України на федеративних засадах у складі демократичної Росії.

Політичні партії в підросійській Україні

Політичні партії в боротьбі за вплив на населення

Посилювалася активність політичних партій.

Впливові українські політичні партії

1. Українська  партія соціалістів революціонерів-есерів (УПСР) - найвпливовіша.

Видатним лідером цієї партії був М. Грушевський, що перейшов до УПСР від українських лібералів. Мали вплив серед сільського населення. Виступали за національно-територіальну автономію, за ліквідацію поміщицького землеволодіння і передання землі в користування селянам. Керівництво УПСР - М. Ковалевський, В. Голубович, П. Христюк, В. Залізняк.

2. Українська соціал-демократична робітнича партія (УСДРП) створена у 1905 р. Друга за чисельністю і впливом. У квітні 1917 р. провела конференцію і поновила свою роботу, бо після поразки революції 1905-1907 рр. була за-боронена.

Мала вплив переважно у містах Правобережжя. Визначні діячі УСДРП - В. Винниченко, С. Петлюра, І. Мазепа та інші.

Вимагали національно-територіальної автономії України, виступали за парламентську республіку. Висловлювалися за проведення важливих соціальних реформ, за демократичний розвиток України з соціалістичною перспективою.

3. Союз українських автономістів-федералістів, який виник на основі ТУП.

Згодом переріс в Українську партію соціалістїв-федералістів (УПСФ).

До її керівництва обрали Д. Дорошенка, С. Єфремова, А. Ніковського, Лотоцького та інших. Ця партія масовою не стала, оскільки здійснювала політичну діяльність лише серед інтелігенції, частково серед робітників і селян.

Виступала за автономію України, аграрну реформу, за збереження приватної власності.

4. Українська народна партія (УНП), заснована М. Махновським.

Виступала за незалежність України.

5. У травні 1917 р. виникла Українсько-демократична хліборобська партія (УЦХП), яка орієнтувалася на поміщиків та заможне селянство.

Лідери УДХП - В. Андрієвський, В. Липинський, М. Ма-каренко.

Впливові загальиоросійські полі нічні партії, що діяли в Україні

• Конституційні демократи (кадети).

Головна урядова партія.

У березні 1917 р. проголосила своєю програмною метою «демократичну парламентську республіку», відійшла від гасла конституційної монархії, яке вона підтримувала з перших днів свого існування. Обіцяла в Україні соціально-економічні реформи, свободу національно-культурного життя, але все це пов'язувала з всеросійськими Установ­чими зборами.

Соціалісти-революціонери (есери). Найчисленніша партія, яка мала підтримку у промислових районах та на фронтах. Виступали за ліквідацію поміщицького землеволодіння і передання землі в користування селянам, але прагнули зробити це законними методами і цим відрізнялися від більшовиків, які закликали селян захоплювати землю са­мочинно, не чекаючи Установчих зборів і прийняття відповідних законів.

Соціал-демократи:

Меншовики.

Виступали за демократичну парламентську республіку, вирішення всіх питань всеросійськими Установчими зборами, за згуртування реформістських сил, щоб ввести революцію в помірковані буржуазно-ліберальні рамки.

Більшовики.

Навесні 1917 р. ще не мали впливу на українське суспільство. Але наростання економічної кризи, погіршення життя населення принесло більшовикам значну підтримку. Згодом вони перетворилися на одну з найчисленніших партій. У квітні 1917 р з еміграції повернувся В.І. Ленін, який виступив з доповіддю «Про завдання пролетаріату в даній революції». Було висунено лозунг «Вся влада радам!»

Більшовики обіцяли негайні радикальні соціально-економічні та політичні зміни: солдатам – мир, робітникам – заводи і фабрики, селянам - землю, народам – вільне національне життя.

Вони виступали за повалення Тимчасового уряду, перехід усієї повноти влади до рад, а кінцевою метою вважали встановлення диктатури пролетаріату.

 

2. Утворення Центральної Ради

Лідери обох течій українського національного руху – самостійників і поміркованих – вирішили об'єднатися для створення єдиного керівного центру, який мав очолити боротьбу за відродження української державності.

За ініціативи українських самостійників і тупівців 4 (17) березня 1917 р. у Києві було проголошено про створення Української Центральної Ради (УЦР), завданням якої мало стати об'єднання всіх українських сил.

Центральна Рада – представницький орган української демократії, який очолив національно-визвольний рух в Україні, загальногромадська організація, яка ставила за мету побудову національно-територіальної автономії в Україні на демократичних засадах.

До складу Центральної Ради увійшли:

Головою Української Центральної Ради заочно обрано М. Грушевського, який повернувся до Києва 12 (25) березня 1917р.

Рада обрала Виконавчий комітет, який згодом отримав назву Мала рада.

Вагому роль в організації Центральної Ради відіграли С. Єфремов, В. Винниченко, С. Петлюра.

Резиденцією Центральної Ради був Педагогічний музей у Києві (тепер республіканський будинок учителя).

Офіційним органом Центральної Ради була «Нова рада» з редактором Андрієм Ніковським.

На місцях створювалися губернські, повітові й міські національні ради, які організовували видання газет і брошур українською мовою, засновували культурно-освітні організації — «Просвіти», клуби, народні будинки, бібліотеки, народні театри тощо.

Періодизація діяльності Центральної Ради

1. Становлення Української Центральної Ради (березень – початок червня 1917 р.):

2. Поглиблення процесу державного будівництва в Україні (кінець червня початок жовтня 1917р.) на засадах автономно-федеративного принципу:

3. Боротьба за владу з центральним більшовицьким урядом (жовтень 1917р. січень 1918р.)

4. Існування формально самостійної Української Народної Республіки (березень 28 квітня 1918р.) під протекторатом Німеччини й Австро-Угорщини.

Добу Центральної Ради залежно від домінувальних у державотворчому процесі ідей історики поділяють на два етапи: і

перший - автономістський (березень 1917 р. – січень 1918 р.);

другий - самостійницький (січень - квітень 1918 р.).

9 (22) березня 1917 р. Перша відозва Центральної Ради «До українського народу», в якій вона закликала зберігати спокій, обирати нових людей в органи самоврядування, творити вільне життя, збирати кошти в український національний фонд.

Центральна Рада з самого початку відстоювала; національно-територіальну автономію України, підтримувала заходи щодо створення української преси, впровадження української мови у школах, скасування будь-яких обмежень щодо розвитку української культури і громадсько-політичного життя.

Соціально-економічні питання поки що не обговорювалися, а були перенесені на пізніший період. Вони побоювалися, що зосередженість на соціально-економічних питаннях може розколоти національний рух. Подальший розвиток політичної ситуації в Україні показав хибність такої політики.

12 березня 1917 р. У Петрограді відбулася грандіозна демонстрація українців, яка справила величезний вплив на російську громадськість.

19 березня (1 квітня) 1917 р. У Києві відбувся мітинг українського населення (понад 100 тис. учасників), під час якого висувалися вимоги надати Україні автономію. На Софійському майдані відбулося грандіозне віче, учасники якого вимагали широкої автономії України в складі демократичної Російської держави та скликання Установчих зборів.

Над колонами демонстрантів майоріли сотні блакитно-жовтих національних прапорів.

Багатотисячні українські маніфестації відбулися в Катеринославі, Одесі, Харкові, Полтаві, Чернігові та інших містах з гаслами «Автономію Україні!», «Хай живе федеративна республіка!», «Вільна Україна у вільній Росії!» тощо.

Порівняння понять: національна ідея - соціалістична ідея

Національна ідея

Соціалістична ідея

1. Національна ідея розпочала формуватися серед українського населення ще з часів зародження і становлення української нації.

2. Її висловлювали в своїх творах Т. Шевченко, П. Куліш, М. Драгоманов.

3. На початку XX ст. вона була остаточно оформлена у роботах М. Міхновського «Самостійна Україна» і Д. Донцова «Націоналізм».

4. Визначають політико-культурні відносини.

1. Соціалістичні ідеї про справедливе суспільство, про загальну рівність поширювалися давно.

2. Опанували вони масами в період гноблення капіталістичної системи.

3. Найбільшого поширення вони здобули на межі XIX-XX ст., коли воєнні конфлікти і Перша світова війна зробили можливою реалізацію соціалістичних ідей у деяких державах.

4. Визначають матеріально-економічні й соціальні відносини.

 

Михайло Грушевський

(1866-1934)

Видатний український історик, публіцист, організатор української історичної науки, видатний громадсько -політичний і державний діяч, засновник Української Народної Республіки, голова Української Центральної Ради, перший Президент України.

Народився 1866 р. на Холмщині – споконвічній українській землі, де формувалися його погляди на складні суспільні процеси кінця XIX – початку XX ст.

Батько Сергій Федорович, виходець із Чернігівщини, був управителем учительської семінарії в м. Холмі, вчителем у Кутаїській гімназії, інспектором народних шкіл у Ставропольській губернії.

У 1880-1886 рр. М. Грушевський навчався у Тифліській гімназії на Закавказзі, багато читав, захоплювався творами М. Костомарова, П. Куліша, М. Максимовича.

У 20-річному віці юнак вступив до Київського університету Св. Володимира на історико-філологічний факультет. Дослідницькі нахили студента, його постійний інтерес до історії України привернули увагу видатного історика, професора В. Антоновича. Після закінчення університету його залишили на кафедрі для підготовки до професорського звання.

У 1893 р. громадськість Галичини, що входила до складу Австро-Угорської монархії, виборола право на відкриття у Львівському університеті кафедри всесвітньої історії, яку за рекомендацією В. Антоновича й очолив М. Грушевський. Відтоді й до 1913 р. М. Грушевський працював у Львівському університеті. Писав багатотомну «Історію України - Руси» та проявив себе як талановитий організатор науки на чолі Наукового товариства ім. Т. Г. Шевченка.

М. Грушевський – один із організаторів Української національно-демократичної партії в Галичині (1899 р.), засновник Товариства українських поступовців (1908 р.).

На початку Першої світової війни М. Грушевський разом із сім'єю повернувся до Києва. Згодом його заарештували і вислали до Симбірська, а потім перевели до Москви. У засланні він працював над курсом всесвітньої історії та історії України. У Росії спалахнула Лютнева революція 1917 р. і 12 (25) березня 1917 р. М. Грушевський повернувся до Києва, де очолив Українську Центральну Раду.

Погляди М. Грушевського

Михайло Грушевський – перший Президент України, найвидатніший її історик і вчений зі світовим ім'ям. М. Грушевський писав історію і водночас творив її, обіймаючи найвищі державні посади. Він був особистістю, яка мала високі ідейні переконання. Виносивши у своїй дослідницькій діяльності ідею Української держави, він безпосередньо реалізував її в умовах народно-демократичної революції в Україні (1917-1918 рр.). Учений аргументовано довів, що український народ пройшов довгий, складний і самобутній шлях розвитку, що йому належить право на свою мову, культуру, власну державність. Закликав не лише шукати ідеалів у минулому, а й вирішувати національні питання в дусі справжнього демократизму, в інтересах народу.

М. Грушевський 12 березня 1917р. повернувся в Україну і як ідеолог та провідник національно-визвольного руху очолив Українську Центральну Ралу, яка під його керівництвом проіснувала 14 місяців. Обрання М. Грушевського головою Центральної Ради було визнанням його величезних наукових заслуг, беззастережного авторитету серед українства.

Центральна Рада, до складу якої входили представники інтелігенції, селяни, робітники і військові, ставила метою проголошення національно-територіальної автономії України. М. Грушевський хотів законним способом домогтися автономії від Тимчасового уряду. Він наголошував, що лише державність може бути запорукою вільного народу.

М. Грушевський закликав не чекати Установчих зборів, щоб від них одержати автономію України. Він уважав, що це питання життя або смерті для українського народу неприпустимо ставити в залежність від того, якою виявиться більшість на Установчих зборах. Борці за національну справу мають самі будувати автономію України, творячи нові органи місцевого самоврядування у контакті з іншими народностями.

М. Грушевський гнівно відкидав гасло «Україна для українців», наголошуючи, що Україна – для всіх, хто тут живе. Він виступав за те, щоб Центральна Рада перетворилася на дієвий орган державної влади. Він вважав надзвичайно важливим розвивати національну свідомість народу.

Після Жовтневого перевороту в Петрограді М. Грушевський виступив за негайне утворення Української національної держави, і її було проголошено в III Універсалі Центральної Ради 7 (29) листопада 1917 р.

Центральна Рада під проводом М. Грушевського розпочала своїми чотирма універсалами велику справу розбудови держави українського народу – від автономії в складі демократичної Росії до повної державної незалежності. Багато енергії та знань вклав М. Грушевський у підготовку та реалізацію чотирьох універсалів, інших документів, що визначали сутність державної незалежності України. Погляди М. Грушевського зійшлися від вимог національно-територіальної автономії до проголошення самостійності України. IV Універсалом Центральна Рада проголосила створення самостійної, суверенної Української держави – Української Народної Республіки.

Аж до перевороту, здійсненого гетьманом П. Скоропадським, і приходу німецьких військ М. Грушевський разом зі своїми сподвижниками послідовно закладав підвалини української державності. 29 квітня 1918 р. було затверджено Конституцію УНР, змінено земельне законодавство, обрано Президентом М. Грушевського. Але Центральна Рада під ударами німецьких військ припинила існування. Михайло Грушевський був і залишається однією з найяскравіших постатей серед видатних діячів науки і культури України кінця ХГХ - першої третини XX ст. в українській і світовій історіографії, великим сином і патріотом українського народу, а отже, й незалежної соборної України.

Життя М. Грушевського після падіння Центральної Ради

Після гетьманського перевороту (29 квітня 1918 р.) М. Грушевський проживав у Києві, захопившись науковою працею.

На початку лютого 1919 р. М. Грушевський разом із сім'єю виїхав до Кам'янця, а наприкінці березня 1919 р. – на цілих п'ять років до Чехо-Словаччини та Австрії.

Навесні 1924 р. сім'я Грушевських за дозволом ВУЦВК переїхала до Києва. Більшовицької ідеології він не прийняв, але заявив про своє лояльне ставлення до уряду радянської України.

Багато працював. Його найважливіші праці: «Історія України - Руси» (1898-1934 рр.) у 10 томах і 13 книгах, «Нарис історії українського народу» (1904 р.) , «Ілюстрована історія України» (1911 р.), «Історія української літератури» (1923-1927 рр.) у 5 томах тощо. У своїх працях закликав вирішувати національні питання в дусі справжнього демократизму, в інтересах народу.

На початку березня 1931 р. вченого заарештували, звинувативши в антирадянській діяльності й керівництві вигаданим «Українським національним центром». У квітні після допитів Михайла Грушевського звільнили й залишили жити в Москві. З огляду на світову знаність цієї людини вирішили вкоротити йому віку тишком-нишком.

25 листопада 1934 р. М. Грушевський помер у м. Кисловодську під час хірургічної операції, похований на Байковому кладовищі в Києві.

Усе своє життя український вчений - історик Михайло Грушевський, голова Української Центральної Ради і перший Президент України, присвятив боротьбі за створення держави української нації. Тому радянська історіографія називала його запеклим ворогом трудового народу, укра­їнським буржуазним націоналістом. У радянський період на спадщину вченого (понад 2 тис. праць) було накладено заборону.

Дороговказом у майбутнє можна назвати наукову й політичну діяльність Михайла Грушевського.

Початок українізації армії

Боротьба за відродження української державності не могла бути успішною без створення національних збройних сил. Ініціатором їх створення виступили самостійники.

9(22) березня 1917 р. З ініціативи М. Міхновського, палкого прихильника самостійної України та національних збройних сил, проведено перші збори українських старшин і солдатів Київського гарнізону, де проголосили створення Української військової ради, яка повинна була проводити роботу з організації української національної армії.

16 (29) березня 1917 р. Українська військова рада сформувала Український військовий клуб імені гетьмана П. Полуботка. та Український організаційний комітет. Члени клубу агітували українських вояків об'єднуватися під гаслами Центральної Ради.

Скрізь у військових частинах почали проводитися військові збори та формуватися військові товариства.

18 квітня (1 травня) 1917 р. Під час святкування 1 травня відбулося українське військове свято (з ініціативи клубу ім. П. Полуботка), учасники якого оголосили себе 1-м українським полком ім. Б. Хмельницького, який налічував 3,5 тис. осіб.

Утім керівництво Центральної Ради не усвідомлювало важливості створення української армії.

Виникнення Вільного козацтва

Для захисту української державності та охорони правопорядку на місцях почали створювати підрозділи Вільного козацтва - добровільні військово-міліцейські формування.

Квітень 1917 р. Виник перший кіш Вільного козацтва у Звенигородському повіті на Київщині. Згодом такі формування почали поширюватися на Лівобережжі, Волині, в Запоріжжі та інших регіонах України з національно свідомих селян і робітників віком старше 18 років. Головою військових формувань вільного козацтва, його почесним отаманом став Павло Скоропадський, а наказним отаманом І. Полтавець-Остряниця. Центром Вільного козацтва стала Біла Церква.

Головна мета Вільного козацтва:

Жовтень 1917 р. У підрозділах Вільного козацтва налічувалося 60 тис. військовиків.

П. Скоропадський хотів надати в розпорядження Центральної Ради свій українізований корпус із 40 тис. бійців, але М. Грушевський і В. Винниченко заперечували необхідність мати регулярну армію.

Микола Міхновський

(1873-1924)

Видатний громадсько-політичний діяч, основоположник та ідеолог націоналізму.

Народився 1873 р. в родині священнослужителя в с. Турівка Прилуцького повіту на Чигиринщині. Закінчив там гімназію, продовжив навчання на юридичному факультеті Київського університету Св. Володимира.

М. Міхновський став активним діячем міської патріотичної організації, члени якої проповідували необхідність вільного розвитку української культури і не торкалися політичних питань. Юнак одразу ж зрозумів, що йому не по дорозі з цими «патріотами» , бо він хотів бачити Україну самостійною державою.

У 1891 р. група молодих націоналістів створила Товариство тарасівців, ідеологом якого був М. Міхновський. Це товариство пропагувало самостійницькі ідеї й невдовзі було заборонено владою.

Наприкінці 1899 р. в Харкові виникла Революційна українська партія (РУП), до якої входило чимало молодих патріотично налаштованих людей. Датою її створення вважають 1900 р. Основні ідеї своєї ідеології М. Міхновський виклав у брошурі «Самостійна Україна».

У 1902 р. група прихильників М. Міхновського відкололася від РУП і заснувала Українську народну партію (УНП). М. Міхновський розробив для неї програму - «Десять заповідей» і видав їх у Львові.

Українська народна партія для поширення ідей свого лідера видавала у Львові журнал «Самостійна Україна».

Коли вибухнула Перша світова війна, його призвали до армії. Якийсь час перебував на Північному фронті, а напе­редодні революційних подій 1917 р. перейшов як юрист у розпорядження Київського військового окружного суду.

Погляди М. Міхновського

«Лише цілковите відокремлення України і створення могутньої держави від Карпат і до Кавказу необхідне нашій нації. Українцям не потрібна автономія з ласки Москви, а також федерація у складі Росії, їй потрібна повна незалежність. Україна має матеріальні й духовні сили бути самостійною. Україна для українців» - це основні ідеї поглядів М. Міхновського. Його прихильників називають самостійниками. Вони, щоб уникнути розколу в національному русі, пішли на створення Української Центральної Ради разом з федералістами.

Ініціатива створення українських військових частин належить самостійникам. Перша українська військова частина сформувалася в тилу в середині квітня 1917р. і вирішила йти на фронт у складі українського полку, що дістав ім'я Богдана Хмельницького. Організацією полку клопоталася офіцерська група «Український військовий клуб імені Павла Полуботка», очолювана М. Міхновським.

Центральна Рада хотіла законним способом вибороти автономію від Тимчасового уряду і боялася рішучих дій М. Міхновського. Тому на 1-му військовому з'їзді головою Військового генерального комітету обрали С. Петлюру, який дотримувався автономістичних поглядів, а не самостійника М. Міхновського. Останнього ввели до складу цього комітету одним із 18 членів, і помітного впливу на його діяльність він не мав.

М. Міхновський та його прихильники виступили проти прийняття II Універсалу (3(16) липня 1-917 р.). У ніч проти 5 липня 1917 р. вони прибули до приміщення Центральної Ради, спираючись на 5 тис. українських вояків – Другий український полк імені Павла Полуботка. М. Міхновський зажадав, щоб Центральна Рада проголосила самостійну Українську державу, видворивши за її межі всіх представників Тимчасового уряду. Цей виступ самостійників Центральна Рада придушила.

М. Міхновський опинився в далекому закутку Румунського фронту, тяжко журячись тим, що в найсприятливіший момент історії самі ж українці перешкодили йому реалізувати мрію свого життя — створити незалежну Україну.

Останні роки життя М. Міхновського

Події в Україні розгорталися бурхливо. Наприкінці квітня 1918 р. Центральну Раду заступив уряд гетьмана П. Скоропадського. Прикутого ревматизмом до ліжка, М. Міхновського привезли на автомобілі до столиці й запропонували високу посаду – міністра внутрішніх справ. Але він відмовився, бо, як зазначали його близькі друзі, прагнув не посад і чинів, а незалежності України. Згодом так само відмовився від посади радника гетьмана, бо не сприйняв проголошення гетьманом П. Скоропадським федерації з Росією.

У 1920-1924 рр. жив на Кубані, вчителював, працював в кооперації.

На початку 1924 р. приїхав до Києва і потрапив до рук чекістів. Обставини смерті не з'ясовано. Його знайшли повішеним.

Спадщину М. Міхновського почали вивчати науковці у незалежній Україні. Повернення до історичної правди дасть змогу правдиво оцінити цю непересічну особистість в історії України.

 

3. Український національний конгрес

(6-8 (19-21) квітня 1917 р., м. Київ)

На з'їзд прибуло близько 1 тис. делегатів усіх регіонів України від політичних партій і різноманітних політичних організацій – селянських, військових, робітничих, економічних, культурних та українських громадських організацій Петрограда, Москви, Криму Кубані, Холмщини.

Причини скликання Українського національного конгресу

1. Наростання українського руху.

2. Необхідність перетворити Центральну Раду, що була представлена київськими національними громадськими організаціями, на всеукраїнський політичний центр, який мав стати організаційним центром у відродженні української державності, представницьким органом українського народу.

3. Ведення боротьби за широку національно-територіальну автономію у складі Російської демократичної республіки.

Рішення Конгресу

1. Конгрес заслухав і обговорив низку доповідей:

• про принципи федералізму;

• про способи утворення автономного устрою;

• про забезпечення прав національних меншин.

2. Прийняв постанову про необхідність домагання національно-територіальної автономії для України і перебудови Російської держави на федеративну демократичну республіку. «Лише національно-територіальна автономія України у змозі забезпечити потреби українського народу і всіх інших народів, що живуть на українській землі».

3. Визнали Центральну Раду як революційний парламент.

4. Обрали новий склад Центральної Ради зі 115 осіб (2/3 місць відведено представникам міст і губерній, 1/3 – політичним партіям).

5. Обрано керівництво Центральної Ради: голова – М Грушевський, заступники - В. Винниченко і С. Єфремов.

6. Центральна Рада обрала виконавчий орган – Комітет (згодом його названо Малою радою) з 20 осіб для постійної роботи між сесіями.

Наслідки

• «Конгрес був першим відродженням нації на шляху державності» (В. Винниченко)

• Конгрес сприяв піднесенню авторитету Української Центральної Ради.

• Продемонстрував високу активність громадських і політичних сил України, які прагнули відродити національно-територіальну автономію України.

• Це був перший крок відродження нації на шляху державності.

• Розпочалася робота зі створення підлеглих Центральній Раді її місцевих органів влади (губернських, міських, повітових).

І Всеукраїнський військовий з'їзд (5-8 (18-21) травня 1917 р.) - (700 делегатів)

Причини скликання з'їзду:

•        необхідність вироблення позицій щодо ставлення до війни;

•        визначення ставлення військових до Центральної Ради;

•        домагання надання Україні національно-територіальної автономії.

Рішення з'їзду

1. Головним пунктом роботи з'їзду стало питання про ставлення до війни. Було вирішено домагатися миру без анексій і контрибуцій, але до настання такого миру пропонувалося обороняти здобутки революції від ворогів за лінією фронту.

2. З'їзд уповноважив Центральну Раду узгодити з Тимчасовим урядом питання про надання Україні національно-територіальної автономії.

3. Обрано Військовий генеральний комітет із 18 осіб на чолі з С. Петлюрою.

М. Махновський став одним із 18 членів Військового генерального комітету.

4. Прийнято резолюцію про необхідність українізації армії, відкриття українських шкіл, готування українських військових статутів і підручників.

5. Зажадали повернення козацьких клейнодів із музеїв Петрограда і Москви.

Анексія – насильницьке приєднання, загарбання однією державою всієї (або частини) території іншої держави.

Контрибуції – пр.имусові грошові чи натуральні стягнення з населення, до яких вдаються війська однієї з воюючих сторін на захопленій території.

Наслідки роботи І Всеукраїнського військового з'їзду

•        Військові визнали Центральну Раду «єдиним компетентним органом, покликаним вирішувати всі справи, що стосуються цілої України та її відносин з Тимчасовим урядом».

•        Підтримали домагання Центральної Ради щодо автономії України.

•        Водночас із українізацією армії розгорнулася українізація флоту, який на Чорному морі на 75 % комплектувався із жителів України.

Спираючись на рішення Українського військового з'їзду Всеукраїнського національного конгресу, виражаючи революційні настрої та інтереси українського народу, Центральна Рада відрядила до Петрограда делегацію з 10 осіб на чолі з В. Винниченком (середина травня 1917р.).

Делегація везла до російської столиці «Записку Центральної Ради до Тимчасового уряду», де наголошувалося таке:

а)      Црнтральна Рада є «голосом українського народу» і вже здійснює культурно-національну автономію;

б)      Тимчасовий уряд має визнати автономію України;

в)      Україна проголошує своє право на участь у мирних переговорах;

г)       Росія не повинна чинити перешкоди українізації військ.

 

Висновок

Поїздка успіху не мала, Тимчасовий уряд погоджувався лише на культурно-освітню автономію для України. Тимчасовий уряд відхилив вимоги щодо автономії мотивуючи свої дії такими причинами:

Оскільки Центральна Рада не обрана всенародним голосуванням, вона не може висловлювати волю всього народу українських земель.

Проголошення автономії України може призвести до територіальних та інших непорозумінь.

Питання про адміністративний устрій майбутньої Російської федеративної республіки повинні вирішувати лише Установчі збори.

У травні-липні 1917 р. скликані ще такі всеукраїнські з'їзди:

1. З'їзд кооператорів Київщини (27-28 березня 1917р.). Висунув домагання автономії України. Під час походу вулицями міста учасники з'їзду несли українські національні прапори з гаслами «Хай живе вільна Україна!».

2. Всеукраїнський селянський з'їзд (28 травня-2 червня 1917р.). Брали участь 280 делегатів з дев'яти губерній. На з'їзді виступив М. Грушевський, який заявив, що свято революції закінчилося і настав грізний час. Засуджено позицію Тимчасового уряду стосовно автономії України. Підтримано Центральну Раду.

З'їзд доручив Центральній Раді скласти статут автономії України, намагався допомогти Центральній Раді у запровадженні автономного ладу.

Вирішили скликати з'їзд інших народів та областей Росії. Українізувати всі адміністративні и самоврядні установи в Україні."

З'їзд обрав Раду селянських депутатів та її виконавчий орган – Центральний комітет Селянської спілки – й ухвалив, щоб вона увійшла до складу Центральної Ради.

3. Всеукраїнський робітничий з'їзд (1\-14 липня 1917 р.). Брало участь від 300 до 400 делегатів. Висловив підтримку Центральній Раді. Обрано Всеукраїнську раду робітничих депутатів. Пропонувалося приступити до українізації школи.

4. Всеукраїнський з'їзд залізничників (Харків, липень 1917 р.). Брало участь 300 делегатів, які представляли 200 тис. робітників і службовців. З'їзд ухвалив визнати Центральну Раду «найвищим крайовим органом влади на засадах Універсалу».

II Всеукраїнський військовий з'їзд (5-10(18-23) червня 1917 р.).

(У роботі з'їзду взяло участь близько 2,3 тис. делегатів від 1,6-1,8 млн. українських вояків).

Передумови з'їзду

Напередодні з'їзду Тимчасовий уряд надіслав до Києва з приводу з'їзду дві телеграми:

• О. Керенський (військовий міністр) забороняв з'їзд;

• Тимчасовий уряд відкидав усі домагання Української Центральної Ради щодо автономії України.

Політика Росії спонукала Українську Центральну Раду до активних дій, прийнявши 3 (16) червня 1917 р. таку резолюцію:

• звернутися до всього українського народу із закликом організувати і приступити до побудови автономії;

• негайно видати Універсал до українського народу, в якому пояснити сутність домагань української демократії щодо автономії.

Делегати II Українського військового з'їзду перед початком роботи зібралися на Софійському майдані. У присутності десятків тисяч Військових, після молебню та урочистого виконання українського гімну вони заприсягайся не повертатися до своїх частин без автономії України.

Рішення з'їзду

1. З'їзд запропонував Центральній Раді приступити у згоді з національними меншинами до створення основ автономного устрою.

2. З'їзд зобов'язувався забезпечити Центральній Раді найактивнішу підтримку.

3. Ухвалили рішення розробити план українізації війська.

4. Затвердив статут найвищої української військової установи – Генерального комітету на чолі з С. Петлюрою.

5. Військові зобов'язувалися підтримувати Центральну Раду в її державотворчій діяльності.

6. Обрали Тимчасову раду військових депутатів, яка увійшла до складу Української Центральної Ради.

7. Рада військових депутатів обрала постійну президію у складі українських соціал-демократів П. Войтенка, М. Врублевського, М. Панченка, П. Гермайзе, а також безпартійного П. Куцака (Чалого).

8. Делегати заприсягнулися не повертатися до своїх частин, якщо Тимчасовий уряд не визнає автономії України.

10 (23) червня 1917 р. В останній день з'їзду Центральна Рада урочисто проголосила І Універсал.

 

 

Контрольні запитання

1. Коли цар Микола ІІ зрікся влади:

2. Орган влади в Україні , який був створений 4 березня 1917р.:

3. Прізвище українського політичного діяча, який став головою УЦР:

4. Прізвище діяча, який очолив Тимчасовий уряд в 1917р.:

5. «Союзна держава,яка складається з державних утворень, що мають певну юридичну і політичну самостійність – це …»?

6. Поясніть, чому М.Грушевський виступав проти надання національно-визвольному рухові поміркованого, культурницького характеру?

7. Які різні політичні партії бачили майбутнє України після 1917р.? Який шлях обрали б ви?